розвиток права як інституції

- development contract

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ - загальнонаціональний інтелектуальний центр, перший вищий навчальний заклад, де впродовж двох сторіч формувалася церковна та світська укр. еліта; наукова інституція, що об'єднувала тогочасний учений світ України і водночас осередок мистецтв, що притягував до себе діячів культури. Заснована 1632 р. як Києво-Могилянський колегіум (на базі злиття Київської братської школи та Лаврської школи) з ініціативи Київського митрополита Петра Могили. 1658 р., відповідно до Гадяцької угоди між Україною і Польщею, колегіум набув статусу академії. Цей статус 1670 р. було підтверджено польськ. королем Корибутом Вишневецьким і 1701 р. - рос. царем Петром І. КМА існувала до 1817 р. Значення КМА для подальшого духовного розвитку України полягає насамперед у здійсненні її інтелектуальними силами важливого за своїми наслідками культурного синтезу, метою якого було включення в українізовану греко-слов'янську духовну систему переосмислених надбань західної вченості і входжень України в європейський інтелектуальний процес як самобутньої культурної одиниці. Діяльність КМА спричинилася до зміни способу філософування в Україні (традиційне тяжіння до містичного споглядання змінилося переважною орієнтацією на схоластичний і новітній раціоналізм), до відокремлення філософії від релігії, до утвердження розуміння філософії як окремої системи теоретичних знань, що складається з раціональної, натуральної і моральної філософії Ф. ілософія КМА стала підґрунтям доби укр. бароко. Її можна було б визначити як укр. версію схоластики барокової доби, яка органічно поєднала характерні для укр. традиції ідеї з філософським змістом; синтезувала ідеї, що становили підґрунтя духовної творчості попередніх епох, з філософськими здобутками латинського Заходу, вписала в цю систему елементи таких різних філософських і світоглядних станів, як Ренесанс, Реформація, раннє Просвітництво; поряд з властивою цій філософії ретроспективністю й традиціоналізмом уможливила пошук шляхів включення елементів новітньої філософії, а також започаткувала формування ідей наукового знання. До сфери наукових інтересів вчених-могилянців входила антична спадщина (Платан, Аристотель, Плутарх, Сенека, Цицерон, Псевдо-Тален, Діоген Лаертський, Боецій), патристика (Августин, Климент Александрійський, Ориген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Назіанзин та ін.), схоластика (Петро Ломбардський, Тома Аквінський, Бонавентура, Альберт Великий, Туго Сент-Вікторський, Абеляр, Дуне Скот, оккамісти XIV ст., Раймунд Лумій, Авіценна, Аверроес, Суарес, Братиславський та ін.). З представників новітньої філософії в академії вивчали Мак'явеллі, Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника, Декарта, Ляйбніца, Вольфа, Баумайстера, Ліпсія, Греція, Спінозу, Гассенді, Ф. Бекона. Домінуюча в укр. думці неоплатонівська традиція (з характерною для неї етико-релігійною інтерпретацією смислів буття) від поч. XVII ст. доповнюється теоретично викінченою системою аристотелізму. Особливості рецепції західної філософії в лекційних курсах викладачів КМА відстежуються у доборі й інтерпретації ними філософських ідей західних мислителів, у їх тяжінні до тих філософів, які у своїх вченнях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з'ясуванню проблем метафізики, схилялися до концептуалізму як більш поміркованого варіанту західної середньовічної реалістичної традиції. У XVII ст. філософія КМА забезпечила належний розумовий вишкіл і повагу до теоретичної думки, підготувавши ґрунт до осмислення і подальшого розвитку (хоч і в схоластичному оформленні) новітньої філософії в Україні. Починаючи від XVIII ст. вчені-могилянці включають у свої курси системний виклад основних положень античних атомістів, а також ідей Гассенді й Ф. Бекона (хоч і дають їм негативну оцінку). Неабияку схильність вони виявляють до філософських ідей Декарта й Ляйбніца. Останні засвоювалися переважно з поширених тоді в Україні творів популяризатора й систематизатора вчення Ляйбніца Вольфа та через підручник представника вольфіанської школи Баумайстера. Не менш популярним був у КМА підручник професора Сорбонни Пурхоція, відомого як радикального послідовника Декарта. В КМА найбільш послідовним прихильником картезіанської системи був Щербацький. У дусі духовних тенденцій епохи бароко вчені-могилянці поряд з питаннями теології велику увагу приділяли логіко-гносеологічній і натурфілософській проблематиці. В галузі етики найбільша увага зосереджувалася на проблемах взаємозв'язку волі і розуму, самопізнання, сенсу життя та вибору шляху досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, а досягнення щастя розглядалось як компромісне поєднання задоволень тілесних та духовних потреб людини. До останніх належав також пошук пізнання істини, себто природи і Бога. Проблему взаємозв'язку волі і розуму могилянці розв'язували, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму, що утверджувала пріоритет розуму над волею, його моральний вплив на волю (через надання останній різних варіантів вибору між добром і злом). КМА увійшла в історію розвитку філософії в Україні також завдяки такій яскравій постаті, як видатний укр. філософ Сковорода, який тут навчався у роки 1734 - 1735 та 1744 - 1745. У галузі політико-правової думки чільні представники і вихованці академії - Петро Могила, Сильвестр Косов, Йосиф Тризна, Мілетій Дзик, Варлаам Ясиневський, Пилип Орлик - зробили помітний внесок у розвиток державотворчих ідей. Це стосується розмірковувань Петра Могили про роль церкви в державі, про необхідність утвердження в Україні влади сильного православного володаря, "філософа на троні"; спроб в академічних інтелектуальних колах обґрунтувати божественне право Богдана Хмельницького з метою розв'язання проблеми легітимності гетьманської влади в Україні; статей "Конституції" Пилипа Орлика та політико-правових ідей його ж меморіалу під назвою "Вивід прав України". Група вчених-могилянців, що працювала на терені Росії (Прокопович, Яворський та ін.), узагальнювала і розвивала досвід рос. політичних традицій. Так, Прокопович створив рос. просвітницько-абсолютистську версію теорії природного права й суспільного договору, а Яворський та Лопатин обґрунтували концепцію розмежування світської і церковної влад, обстоювали автономію церкви.

ЛІБЕРАЛІЗМ ( від лат. liberalis - вільний) - 1) Світоглядна орієнтація, спосіб мислення, умонастрій, які характеризуються зосередженістю на проблемах емансипації, розширенні меж та форм свободи, перш за все - свободи особистості. 2) Сукупність ідейно-політичних течій, політичних та економічних доктрин, концепцій та програм, які ставили за мету ліквідацію (пом'якшення) різноманітних форм гноблення, державного та суспільного примусу по відношенню до індивіда. 3) Різновид політичної ідеології. Становлення Л. відбувалося протягом XVII - XVIII ст., інтелектуальні передумови утвердження Л. створювали Локк, Сміт, Вольтер, Монтеск'є, Мандевіль, Шефтсбері, Беккаріа, Кант (вчення про суспільний договір, додержавний "природний" стан людини, про природжені права людини та ін.); подальший розвиток ліберальний світогляд отримав у творчості Токвіля, Констана, Бентама.Дж. Ст. Мілля, Спенсера, Хобхауза, Грина, Мізеса, Ойкенатаін. Особливу роль в оформленні Л. відіграли Американська та Французька революції З. начного поширення Л. набув у XIX ст. - "класичний" (економічний) Л. обґрунтував невтручання держави в економіку (доктрина "Laissez faire et laissez passez"). Л. - водночас і узагальнюючий вектор соціальної емансипації (в усіх вимірах, формах та визначеннях), і передумова, засіб цієї емансипації. Є підстави розглядати Л. як невід'ємну складову єдиної емансипаторської метаідеології розвитку, в межах якої він уособлює всеосяжний рух, швидкість, затвердження нового. Консерватизм (як ідеологія) здійснює функції внутрішньої критики Л., соціалізм репрезентує один з ключових принципів розвитку, а націоналізм - практичне використання ліберальних принципів на національному рівні тощо С. вітоглядне осердя Л. складають індивідуалізм, гуманізм, толерантність, демократичність, космополітизм, соціальний оптимізм, наголошення на самоцінності особистості. Л. ґрунтується на певних уявленнях про людську природу, передбачає здатність розуму адекватно сприймати світ, спроможність людини змінювати світ на краще. Головна функція Л.— всебічне обґрунтування необхідності розвитку і змін, відкритості різноманітним інноваціям, в кінцевому підсумку - соціальним трансформаціям Ц. е зумовлює радикалізм Л., його протистояння звичаю, традиції, усталеному порядку. Особливе значення з цієї точки зору має комунікативний аспект Л., який полягає в тому, що Л. об'єктивно забезпечує суттєве прискорення соціального розвитку шляхом залучення до нього нових соціальних спільнот, груп та індивідів, зняття тих чи тих перешкод на шляху спілкування (комунікації). Оскільки уявлення про свободу, фундаментальні засади та цілі розвитку постійно змінюються, відбувається й еволюція Л. - від класичних форм (ринковий, економічний, "буржуазний" Л. продовжує зараз існувати як лібертаризм) до сучасних, коли нове розуміння сутності і параметрів соціального розвитку вимагає посилення соціальної складової Л., обґрунтування ним відповідних функцій держави ("соціальний Л."). Л. зараз репрезентований в діяльності державних та суспільних інституцій, у певних процедурах та принципах управління, що дає змогу практичної реалізації ліберальної політики.

ПРАВО - система загальнообов'язкових норм і відносин, яка охороняється засобами державного впливу, включаючи примусові заходи. П. забезпечує юридичну регламентацію суспільних відносин у межах усього суспільства. Реальний зміст і соціальне призначення правових функцій зумовлені формою і характером державного устрою, економічними відносинами та відношеннями власності, які склались у суспільстві. Водночас П. є відносно самостійним, впливаючи в свою чергу на державні інституції шляхом встановлення юридичних правил і законів, загальнообов'язкових для всіх державних структур. Формування П. - складний історичний процес. Першими регуляторами поведінки людей були звичаї, застосування яких не вимагало державного примусу. Створення держави відбувалось одночасно зі становленням особливих органів, на які покладалося завдання виконання примусових рішень, що вело до відокремлення П. від інших соціальних норм. Починаючи від Античності утверджуються дві основні теорії природи П.: теорія природного ("природженого") П., яка утверджує зумовленість правових принципів, законів, норм природою людини і, як наслідок, їх незалежність від конкретних соціальних умов і держави; позитивістська теорія П., яка утверджує відносність правових норм, їх обумовленість різними особистісними і суспільними факторами. Сучасне П. синтезує ці підходи, надаючи важливого значення невідчужуваним правам людини, одночасно вказуючи на їхню соціальну обумовленість. Перші форми з'явились у прадавні часи писаного П. (закони Хаммурапі у Вавилоні, Хеттські закони) Н. айбільш розвинутою формою стародавнього П. було римське П., яке стало основою для формування феодального П. шляхом трансформацій та пристосування його до нових економічних реалій і потреб. Із розвитком товарно-грошових відносин у Європі значного поширення набуло т. зв. Магдебурзьке П., яке фіксувало особливий статус і права середньовічних міст. Подальший розвиток економічних та суспільних відносин зумовлює появу нових галузей законодавства, диференціацію П. на правові системи та сфери застосування. Важливого значення набуває формування загальносвітових принципів П. (Статут ООН, Загальна декларація прав людини).

СОЦИНІАНСТВО (антитринітаризм, аріанство, "брати польські") - один із найрадикальніших напрямів загальноєвропейського реформаційного руху друг, пол. XVI - пер. пол. XVII ст. Назву одержав від імені його засновників та ідеологів - Фауста і Лелія Социнів. Мав антифеодальний та антицерковний характер. Социніани боролися проти інституцій та вчень пануючої католицької церкви під гаслом захисту істинної віри та відродження засад релігійного життя ранньохристиянських громад. Визнаючи єдиним джерелом віри Одкровення, викладене у Священному Писанні, яке вважали доступним для розуму кожного віруючого, С. відкидало значення церковних переказів, таїнств, обрядів і церемоній, священних реліквій, ікон, кліру і духівництва у справах спасіння і заперечувало необхідність посередництва священнослужителів у спілкуванні людини з Богом С. оциніани були антитринітаріями, тобто заперечували догмат про Трійцю, вважали Христа не Богом, а людиною, який був взірцем моральності і терпимості, вказав шлях для спасіння та набув божественних властивостей після Воскресіння. Социніани не визнавали існування первородного гріха, а тому й потребу викуплення, заперечували кальвіністське вчення про напередвизначення. Социніанський рух та його ідеологія здобули найбільшого поширення в Польщі В. идатними представниками С. були Симон Будний, Чезовиць, Вишоватий. Але після вигнання їх у 40-х рр. XVII ст. з Польщі вони розсіялися по всій Європі, значна частина їх перебазувалась в Україну. Це трапилося і з їх знаменитою Раківською академією, що знайшла притулок на Волині у Киселині, який належав до маєтностей родини укр. магнатів Чапличів-Шпановських. Викладання в цій академії здійснювалося на високому рівні, особливо в галузі математики, астрономії, філософії, етики, права. Видатними її професорами були Штегман, Крель, Руар та ін., які справили суттєвий вплив на розвиток освітньої справи в Україні. У Раківській академії навчалися Немирич, його брати та численні представники роду Чапличів. Майже всі вони продовжували освіту в західноєвропейських ун-тах - Падуї, Болоньї, Парижа, Оксфорда, Амстердама, Альтдорфа, Гамбурга та ін. Ідеї социніан були відомі багатьом видатним тогочасним вченим, зокрема Толанду, Локку, в бібліотеках яких були книги нольськ. антитринітаріїв. Викладені в них вчення знаходилися на порубіжжі ідей Реформації, та Просвітництва і сприяли переходу до нового типу світогляду. Секуляризуючи духовне життя суспільства, звільняючи людський розум від тиску і диктату церкви, С. розширювало простір для вільної інтелектуальної діяльності і наукової творчості кожної людської особистості.